Приєднуйся до нас

Що шукати?

За Лаштунками

Невідома Історія

Спогади очевидців голодомору( 1932-1933 рр.)

18 листопада в Україні відзначатимуть День скорботи за мільйонами невинних жертв геноциду українців – 81 річницю Голодомору – 1932–33 рр.
На цю тему в Україні та закордоном уже сказано дуже багато, а водночас ще так мало. Тому «ЗЛ» продовжує друкувати на своїх сторінках страшні спогади цього найжахли Голодомору вішого явища в історії українського народу. Цього разу пропонуємо увазі читачів спогади очевидців Армагедону, опублікованих на офіційному сайті Люботинської міської ради (Харківська область).

HolodomorVyizdValkyЗавгородній М. Д., 1928 р. н.
«Мені в рік голодомору було лише 4 роки, але добре пам’ятаю всі ті жахіття, багато пухлих людей, а також мертвих просто на дорогах.
Ми жили в селі Шелестові поблизу Коломака. По дворах ходили люди з металевим прутами, вганяючи їх в землю, шукали закопане зерно, яке селяни ховали, щоб врятувати родину від голоду. Хто не встиг заховати, все забирали. Ми їли все, щоб вижити: сушили листя з берестка, дикий щавель, мерзлу картоплю, яка залишилася в землі після збору врожаю, пекли коржі із сушеного листя та мізерної частки борошна.
Коли стало зовсім скрутно із харчами (в родині було четверо дітей), батько мій перевіз нас до Колонтаєва, влаштувався на роботу в млині, зміг врятувати всю свою родину. На новому місці жилося краще: сприяла цьому професія батька – мірошник.
Пригадую ще й жінку, яка заманювала маленьких дітей, вбивала їх, а м’ясо продавала. Батьки, вбитих дітей, дізнавшись про це, били ту жінку. Вона запрошувала і мене до себе, обіцяла дати червоні чобітки, але я не пішов.
Мій батько, Дмитро Тимофійович, одного разу змолов пшеницю куркулю, за що зазнав арешту 7 днів. Знайшлись добрі люди, які допомогли йому вийти на волю через тиждень.»
(записано в лютому 2008 року)

Тимченко Марфа Григорівна, 1922 р. н. (в дівоцтві Глущенко).
Народилася в Сумській області, Лебединський район, село Ситники.
Батьки: батько лісничий Григорій Глущенко, мати колгоспниця Тетяна Глущенко.
Сім’я складалася з шести дітей. Марфа Григорівна була найстаршою дитиною. Батько помер незадовго до голодомору від захворювання шлунку.
В 1932 році почався великий голод, під час якого вимерло все село. В колгоспі запасів не було, їх всі було вилучено. Спершу померли сестра і брат: попухли з голоду. Мама була пухла, і я почала пухнути.
Через дорогу було кладовище, тоді і ховати померлих було нікому. Яму викопають як-небудь, загортали в рядна і закидали. Ні хрестів не ставили,
НІЧОГО.
golodomor_ustam2Коли мама померла, нашморгаю жита і їм. Поряд жили сусіди, в них дітей не було, то вона приходила до мене, провідувала.
У сусідньому селі Яроші був патронат, мене туди сусідка відвела. В їхньому колгоспі голова був дуже розумний, деякі запаси поховав у ями, і тим самим багатьох людей врятував.
Наше село повністю вимерло, хати бур’янами поросли.
Якось зустрілися у Харкові з односельчанином. Довго говорили, згадували дитинство. Розповідав як він пережив голод 1932 року. У цього хлопця був двоюрідний брат, який мешкав у місті Харкові, то він його забрав до себе.
Назбирав мій односелець продуктів, і повіз батькам у село, там же була і сестра. Заходить до хати сидить батько і два мужики з ним, не голені, чорні. Горить піч, на печі щось вариться, а коло неї лежить щось в ряднині, і з неї кров тече. Він у батька питає: «А де мама, сестра?» Батько відповідає: «Маму ми вже з’їли, он в чавунці м’ясо залишилося, а сестру, щойно вбили, лежить в ряднині». А хтось з чоловіків говорить: «Оце в нас свіжина буде!»
Односелець згадав, що в сінях стояла діжка з водою, тож і сказав батьку, що піде води напитися. А батько говорить: «Ти ж тільки не тікай нікуди, будеш з нами тепер».
Вийшов тоді знайомий з хати, двері закрив, а в сінях і двері не закривав, залишив так. Через огород, через ліс біг, не оглядаючись, аж до самої станції. В село більше не їздив, хай Бог простить.
Я в рідне село поїхала лише через два роки роботи на Караванському спиртовому заводі (де працювала з 9 вересня 1937 року по 1976 рік хіміком в лабораторії). Могили батьків немає, все поросло бур»янами.
(Записано 24.03.2008року)

Певна Катерина Сергіївна, 1919 р. н. (в дівоцтві Смоленко)
Народилася в Сумській області, Краснопільський район, село Самотоївка, в сім’ї «куркуля». Батько в 1929 році був розкуркулений. Втік з – під арешту, і переїхав жити в селище Караван, де і доживав своє життя. В 1930 році перевіз свою дружину з двома дітьми.
Розповідали колишні односельчани, що в їхньому селі був страшний голод. їздили підводою по хатах збирали мертвих, а якщо хто залишався ще живим, то вантажили живими, і везли до ями.
Про голод 1932-1933рр розповідає: «В цей час ми жили в Каравані, то тут голоду не було. Жителі працювали на заводі, а де зараз клуб була їдальня, там людей годували. На Совишиній горі був колгосп, і хто працював їх також годували.
А ось в сусідніх Огульцях голод був. З Мерчика люди приходили з відрами, набирали барду, і несли додому. З сусідніх місцевостей люди приходили до бардової ями (зараз на тому місці збудований гараж, над ставком), їли барду і вмирали, то трупи були розкидані вздовж дороги.
Караванський завод працював на картоплі, кукурудзі. Бурти з кукурудзою охоронялися, але людям трошки давали кукурудзу, а картоплю самі люди копали, так і вижили.
(Записано 25.03.2008року)

Остапенко Анна Микитівна (в дівоцтві Цехмістер),
14 листопада 1927 р. н.
Народилася в Харківській області, Красноградський район, село Хрестище.
В 1929 році родину розкуркулили. На час голоду 1932–1933 рр. батько Микита Романович працював в совхозі, а сім’я жила в полі Кас’янове. Жили дуже бідно. Мама, Марія Петрівна, почала пухнути. В родині було 5 дітей. Поблизу була скирта віки, то вночі ходили, вибирали зернятка і так же вночі наварять на печі віки, нагодують всіх, а вдень нічого не їли.
Весною, коли сіяли совхозні поля, діти ходили до сіялки, і люди давали зерно. Вася (мій братик) довго ходив в кожушку, вже і тепло було, а він все в кожушку, бо на полах були пришиті всередині кармани, то сівачі насипали йому туди хто зерна, а хто картоплі. Так маму відволодали від смерті.
В 1934 році посадили картоплю (саме лушпиння з паростками), земля була погано оброблена. Я була найменша, то вдвох піднімали грудку, а я під неї клала лушпиння. їжу варили в баночці з -під сапожного крему.
Приходили активісти, шукали золото. Обшукували все, навіть у головах дітей шукали. Діжку з водою вилили, так і не знайшли. Золото в родині було, мама вивозила його в ТОРГСІН, обмінюючи його на борошно.
Після Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. родина переїздить в Караван. Про голод 1946–1947 рр. згадую з полегшенням: в Каравані в цей час голоду не було, але приходили люди з іншої місцевості, підходили до «барди». Директор говорив, щоб наливали їм густішого.
(Записано 14.01.2008 року)

Кількість переглядів: 114 

Реклама. Прокрутіть вниз, щоб читати далі.
Реклама

©2013-2020 "За Лаштунками". Всі права застережено. Використання матеріалів сайту лише за умови посилання на видання "За Лаштунками" не нижче другого абзацу. Для інтернет-видань обов’язкове пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал.

Політика Конфіденційності