Як і говорив Путін, азербайджанські райони повертаються Азербайджану. На територію Карабаху – без Шуші – вводяться російські війська, які будуть залишатися на його території як завгодно довго – 5 років з автоматичним продовженням на чергові п’ять років, якщо жодна зі сторін не заявить за 6 місяців до закінчення строку про свій намір припинити їхнє перебування, – пише на своїй сторінці Віталій Портніков і продовжує:
При цьому президент Азербайджану Ільхам Алієв був у цьому нападі не просто державним діячем, який хотів відновити територіальну цілісність країни, але й політиком, зацікавленим у тому, щоб показати своєму народові, до чого призводять всі ці мерзенні революції. Адже Алієв – спадкоємець свого батька, глава сімейного кланового режиму. А батько Ільхама Алієва, Гейдар Алієв, колишній член політбюро ЦК КПРС і перший секретар ЦК Компартії Азербайджану, повернувся до влади в уже незалежній країні і став її президентом в результаті іншої, але аналогічної сьогоднішній спецоперації – спецоперації Кремля проти тодішнього азербайджанського лідера Абульфаза Ельчібея, що намірився домовлятися не з Москвою, а з Туреччиною і Заходом. І так, тоді як доказ російських можливостей теж використовувався Карабах, але з протилежним знаком – тоді перемогу дали здобути вірменам.
Але натомість Вірменія досить швидко перетворилася на російський сателіт, і в Кремлі байдуже – але з прибутком для себе – стежили за тим, як цю країну розкрадають проросійські клани. І одночасно з прибутком для себе озброювали Азербайджан Ільхама Алієва.
Те, що ми бачили в останні тижні – це навіть не війна була, а договірний матч між Москвою і Баку, про результати якого Володимир Путін повідомив задовго до його завершення, коли заявив, що Азербайджан має повернути собі контроль над так званим поясом безпеки навколо Карабаху, тобто власне азербайджанськими районами, які до 1991 року не входили до складу Нагірно-Карабаської автономної області (НКАО).
Оскільки в Єревані не почули цей путінський “сигнал” вчасно, азербайджанській армії дозволили просунутися далі й взяти ще й Шушинський район власне колишньої НКАО, після чого Ільхам Алієв може вже з чистою совістю підписувати все, що завгодно – для свого народу він тепер визволитель, збирач земель і відновник справедливості – тим більше, що велика частина азербайджанців, які до вірменсько-азербайджанської війни жили в НКАО, була зосереджена саме в Шушинському районі Карабаху.
Ну, і пунктиром: це не те, що в Єревані не хотіли розуміти “сигнал” Путіна. Хотіли. Прем’єр Нікола Пашинян погодився з тим, аби відправити в Москву на консультації першого президента країни Левона Тер-Петросяна і свого заклятого ворога – зате кращого друга Путіна, другого президента країни і першого президента самопроголошеного Карабаху Роберта Кочаряна. Але Кочарян відразу ж якось недоречно захворів на коронавірус і взагалі перестав робити будь-які заяви. Тому що прекрасно розумів – або знав – до чого все йде.
Що в результаті ми маємо по факту? Як і говорив Путін, азербайджанські райони повертаються Азербайджану. На територію Карабаху – без Шуші – вводяться російські війська, які будуть залишатися на його території як завгодно довго – 5 років з автоматичним продовженням на чергові п’ять років, якщо жодна зі сторін не заявить за 6 місяців до закінчення строку про свій намір припинити їхнє перебування. З досвіду Чорноморського флоту можемо відразу сказати – не заявить. Для Вірменії це може означати втрату Карабаху, а для Азербайджану – нову війну, в якій Росія вже не буде грати в піддавки. І навіщо це потрібно Ільхаму Алієву?
Тож тепер “поясом безпеки” для Карабаху є російські війська. Але і це ще не все. Заради збереження зв’язку з Карабахом через Лачинський коридор, який тепер теж буде патрулюватися росіянами, вірменський прем’єр погодився на створення аналогічного коридору для Азербайджану для зв’язку з Нахічевань, відокремленою від Азербайджану територією Вірменії. На практиці це означає, що Вірменія тепер буде відсічена від контролю за своїм кордоном з Іраном і перетворюється в російський ексклав, чиї кордони і чия безпека повністю контролюються Кремлем. При цьому до кінця не зрозуміло, що на практиці означатиме “розблокування економічних і транспортних зв’язків у регіоні” – чи тільки можливість переміщення товарів (про людей я й не кажу) через кордони Вірменії з Азербайджану в Нахічевань або ж аналогічний режим для вантажів до Вірменії через Грузію і відкриття кордону Вірменії та Туреччини? Так, і що тепер буде з вантажопотоком з Ірану до Вірменії?
Поки що до кінця не визначено дві складові. Перша – це реакція самого вірменського суспільства, початок якої ми спостерігали цієї ночі. Але що, врешті-решт, вона може змінити? Російські війська практично вже в Карабасі. Якщо зараз Нікола Пашинян втратить владу, то це буде означати, що Путін взагалі досяг всіх своїх цілей у цій війні. Оскільки – як ми бачимо – вірменська громада залишається в пастці Карабаху, Кремль може цим суспільством впевнено маніпулювати. Умовно кажучи: без Карабаху Вірменії не потрібен був би Лачинський коридор, і вона зберегла б за собою контроль над своїм міжнародно визнаним кордоном з Іраном. З Карабахом Вірменія втрачає і цей контроль – але при цьому суспільство стурбоване тільки тим, щоб “Арцах стояв” навіть тоді, коли сама Вірменія падає.
Ще одне питання – це справжня роль Туреччини. Справжня, а не озвучена Ільхамом Алієвим.
Алієву, звісно ж, після такого військового успіху зовсім не хочеться залежати від чергової російської провокації з наступним розгортанням театру бойових дій. Алієв добре знає про долю свого друга Міхеїла Саакашвілі, який опинився в Грузії об’єктом розробки таких самих, пробачте, “миротворців”. І тому Алієву було б непогано, щоб хоча б на його боці були турецькі миротворці і щоб якщо Росія захоче влаштувати провокацію, ця провокація зачепила б і турків, а не лише азербайджанців. Але поки що з Анкари немає ніяких пояснень щодо формату турецької участі. Можливо, Ердогану було б зручно, щоб саме виживання влади в Баку залежало б не тільки від Путіна, але й від нього. Але це – предмет не азербайджансько-турецьких, а російсько-турецьких домовленостей. Якщо вони будуть, звичайно.
Ну, і уроки – на майбутнє. Надія на Росію і залежність від Росії можуть обертатися тільки ганьбою і крахом. Жоден збуджений і войовничий народ не може нічого зробити без сильної армії і справжніх союзників. Навіть перемога у війні – якщо вона не підкріплена здатністю до самостійних дій – може обернутися пасткою.
У 1992-1994 роках гіркоту цих простих істин сповна пізнав Азербайджан. Сьогодні практично ті ж уроки вивчає Вірменія. Обидва народи, які ненавидять один одного, але живуть поруч один з одним, все ще пов’язані однією кривавою мотузкою, вузол якої – в Кремлі.
