Приєднуйся до нас

Що шукати?

За Лаштунками

Невідома Історія

Коли афроамериканці почали підкорення США

Цьогоріч літня пора збігається із півстолітнім ювілеєм «Довгого спекотного літа» (англ. Long hot summer of 1967). Таку назву воно отримало зовсім не через температуру повітря. Протягом трьох літніх місяців 1967-го Сполученими Штатами прокотилося 159 масових заворушень на расовому підґрунті (race riots), внаслідок яких загинули 76 і отримали поранення понад 2100 осіб. Особливо гаряче було в червні (Атланта, Бостон, Цинциннаті, Баффало, Тампа) та липні (Бірмінгем, Чикаго, Мілуокі, Міннеаполіс, Рочестер, Плейнфілд, Ньюарк, Детройт). Сума завданих збитків обчислювалася десятками мільйонів $.
Влітку 1967 р. банди здебільшого негритянської гопоти вдиралися до офісів державної системи соціального захисту, влаштовували галасливі демонстрації, котрі не раз переростали у зіткнення з органами правопорядку, провадили сидячі страйки в приміщеннях законодавчих зборів штатів, організовували пікети, здійснювали акти вандалізму. Упродовж десятиліть американські і світові медіа намагаються представити ті події «стихійними» вибухами народного гніву, такими собі акціями «прямої дії» з боку «доведених до відчаю» мешканців негритянських гетто. Злидні, дискримінація при прийомі на роботу, інституційний расизм, брутальність поліції і т. д. змусили жителів чорних кварталів перетворити вулиці власних міст на зону бойових дій – переконують «інженери людських душ».
ФОТО: коктейлі Молотова і хлопці з ними, Лос-Анжелес, 1966 (за рік до)
Гірка правда є дещо іншою. «Спекотне літо 1967-го» було спецоперацією проти власної країни, спланованою спільними зусиллями університетських інтелектуалів, «професійних активістів» та членів вуличних банд з метою повалення ненависного капіталістичного ладу й заміни його системою, побудованою на засадах «соціальної справедливості». Злі язики твердять, що правдиві куратори подібної «суспільної активності» знаходилися за багато-багато миль від Нью-Йорку чи Лос-Анджелесу, по той бік «залізної завіси»…
ЧИТАЙТЕ ДО ТЕМИ:
Друга половина 60-х видалася неспокійною в різних куточках світу. Однак Америка, як беззаперечний лідер вільного світу, була серед пріоритетних напрямків диверсій, організованих з Кремля та Луб’янки. Падіння флагмана капіталізму залишалося солодкою мрією і совєцьких верховодів, і їхніх режимів-сателітів на різних континетах, і численних «корисних ідіотів» (useful idiots) та «добровільних попутників» (fellow travelers) повзучої комуністичної революції на Заході. Остаточне опанування більшості західних ун-тів адептами «культурного марксизму» вивело на авансцену радикально налаштоване студентство. Визнаним авторитетом у академічному середовищі, до якого прислухалися т. зв. «нові ліві», був сумнозвісний Герберт Маркузе (Herbert Marcuse, 1898 – 1979), котрий не переставав повторювати тезу про соціально-економічний колапс буржуазної держави як найнеобхіднішу передумову «звільнення трудящих мас». Втім думкою самих трудящих серед новоспечених «борців за справедливість» (social justice warriors) ніхто не переймався.

ФОТО: Детройт, 1967

В числі послідовників Маркузе виявилося подружжя соціологів Колумбійського ун-ту – Ричард Ендрю Кловард (Richard Andrew Cloward, 1926 – 2001) та Френсіс Фокс Півен (Frances Fox Piven, *1932). У травні 1966 р. на сторінках журналу The Nation з´явилася їхня програмна стаття «Тягар злиднів: стратегія з подолання бідності» (The Weight of the Poor: A Strategy to End Poverty). Аби домогтися забезпечення прожитковим мінімумом геть усіх (як працюючих, так і тих, хто не працює), автори публікації пропонували методи «прямої дії». Для збереження соціального миру, переконували шановні професори, федеральний уряд не матиме іншого виходу, окрім як піти назустріч «активістам». Справжня мета «стратегії Кловарда-Півен» (Cloward-Piven Strategy) полягала у «мобілізації бідноти» задля провокування революційної ситуації, захоплення влади й побудови «справедливого суспільства». Після масових безладів в лос-анджелеському негритянському р-ні Воттс (Watts Riots, 11. – 17.08.1965), криголамом революції, на думку університетських інтелектуалів, мали стати афроамериканці. Головним об’єктом удару обрано систему державного забезпечення неймущих (англ. public welfare system) – таку собі ахілесову п’яту, отриману у спадок від «Нового курсу» (англ. New Deal) адміністрації президента-демократа Франкліна Делано Рузвельта (Franklin Delano Roosvelt, 1882 – 1945).
ЧИТАЙТЕ ДО ТЕМИ:
Успіху «стратегії Кловарда-Півен» активно сприяла… політика правлячої в країні від 1960 р. Демократичної партії. Після ухвалення вікопомних актів «Про громадянські права» (Civil Rights Act, 2.07.1964) та «Про виборчі права» (Voting Rights Act, 5.08.1965) адміністрація 36-го президента Ліндона Бейнза Джонсона (Lyndon Baines Johnson, 1908 – 1973) продовжила активно переманювати негритянський електорат, який протягом майже сторіччя після Громадянської війни 1861 – 1865 рр. підтримував республіканців, на бік демократів. Перетворенню темношкірих американців на електоральний авангард політсили, котра від кінця ХІХ ст., маючи більшість в законодавчих зборах південних штатів, провадила послідовну політику сегрегації, дискримінації та силового залякування чорних, сприяла широко розпіарена програма «Велике суспільство» (англ. The Great Society), втілення якої почалося у 1964 – 1965 рр. Своєрідною подачкою мешканцям гетто стала т. зв. «Війна з бідністю» (War on Poverty), одним з найвідоміших документів якої був «Акт про економічні можливості» (Economic Opportunity Act, 20.08.1964). Повністю викорінити злидні в чорних кварталах аж ніяк не вдалося, зате основна маса афроамериканців від того часу є «залізобетонними» виборцями Демократичної партії. «Велфер» та інші соціальні бонуси намертво прикували негрів до «ліволіберальної плантації». Приписувана президентові Джонсону фраза «Я зроблю так, що ніггери голосуватимуть за демократів наступних 200 років!» виявилася пророчою…
Можна довго розписувати негативні наслідки політики Демпартії для негритянської громади Сполучених Штатів. Не це є темою даного допису. Однак, аби краще зрозуміти про що йтиметься далі, варто заакцентувати на найбільшому лихові, привнесеному ліволіберальними експериментами. Вірно кажуть: «Розруха – не в сортирах. Розруха – в головах». Уже протягом півстоліття населенню Америки наполегливо втовкмачують думку, буцімто головною причиною загрозливих соціальних патологій серед негрів є «расизм» білої Америки. Коріння низького освітнього рівня, страхітливих показників злочинності, наркоманії та абортів, руйнації традиційної сім´ї вбачають головно у… расовій дискримінації. Подібний підхід свого часу страшенно сподобався спікерам Демократичної партії і їхнім союзникам в середовищі негритянських лідерів. Біла Америка повинна спокутувати первородний гріх рабства й дискримінації, надавши чорношкірим змогу жити, НЕ ПРАЦЮЮЧИ – твердили вони. Найкращим інструментом забезпечення «соціальної справедливості» виступала державна програма надання матеріальної допомоги найбіднішим громадянам. Аби «відшкодувати» нащадкам рабів заподіяні кривди, суспільство мусіло також закрити очі на хамську поведінку багатьох вихідців з гетто. Схильність до криміналу притаманна соціальним низам, казали демократи, до того ж це – природна і цілком оправдана реакція бідняків на несправедливість…
Як бачимо, ініціатива професорів Кловарда і Півен впала на ДУЖЕ сприятливий ґрунт. Їхня стратегія поклала початок масовому руху реципієнтів «велферу», від червня 1966-го об’єднаному під дахом створеної спільними зусиллями колумбійських соціологів та негритянського активіста Джорджа Елвіна Вайлі (George Alvin Wiley, 1931 – 1973) Національної організації захисту прав отримувачів велферу (National Welfare Rights Organization, коротко NWRO). Нова організація позиціонувала себе як громадський рух на підтримку малоімущих. Одначе її правдивою ціллю було покрокове втілення «стратегії Кловарда-Півен». Буржуазну державу потрібно позбавити можливості підтримувати соціальний мир. Яким чином? Тут у пригоді стали рецепти визнаного ідеолога американського лівого радикалізму Сола Алінського (Saul Alinsky, 1909 – 1972). «Змусити ворога дотримуватись власних правил!» – радив духовний батько «професійних активістів». Іншими словами, капіталістів слід примусити виконувати КОЖНУ літеру їхнього соціального законодавства. Потрібно «затопити» державний аппарат настирливими, абсурдними вимогами, а коли тому забракне засобів – на цілий світ оголосити про «провал» капіталістичної системи. Ненависні «експлуататори» мусять бути застрашеними настільки, аби погодитися на впровадження федеральної програми перерозподілу доходів (англ. redistribution of income). «Стихійний» бунт бідних, т. зв. «have-nots» за термінологією Алінського (насправді – підготовлений «професійними революціонерами» на кшталт Вайлі та його соратників по NWRO виступ), є найкращим способом затероризувати суспільство, примусивши до беззастережної капітуляції на шкоду собі. В свою чергу криза і колапс – прямий шлях до омріяного соціалізму…
Чим же обернулася «стратегія Кловарда-Півен» на практиці? Як виглядала «мобілізація бідноти»?.. Згадаймо бодай декілька епізодів того ворохобного літа…
12. – 15.06.1967 р., Цинциннаті (Cincinnati), Огайо. Приводом для масових безладів послужив арешт «Душителя з Цинциннаті» (англ. Cincinnati Strangler), яким виявився темношкірий водій таксі Постіл Ласкі (Posteal Lasky, Jr., 1938 – 2007). Чоловікові інкримінували зґвалтування і вбивство шести білих жінок протягом 1965 – 1966 рр. Попри наявність у слідства доказів провини Ласкі, негритянські лідери міста покликали одноплемінників на акцію протесту, котра швидко вийшла з-під контролю. Зграї темношкірої гопоти били вітрини й перевертали автівки. У декого з них виявилась при собі вогнепальна зброя… Аби припинити погроми, губернатор штату, республіканець Джеймс Аллен Родс (James Allen Rhodes, 1909 – 2001) залучив до підтримання ладу в Цинцинатті 700 бійців нацгвардії (Ohio National Guard). Внаслідок заворушень загинув 15-річний білий хлопець (застрелений погромниками біля пожежної частини), 63 особи отримали поранення, 400 заарештовані. Сума збитків склала 2 млн. доларів.
26.06. – 1.07. – Баффало (Buffalo), штат Нью-Йорк. Зграя темношкірої шпани влаштувала рейвах в р-ні East Side, після чого атакувала прибулих на місце злочину полісменів. Вже упродовж першого дня поранено десятки людей, у т. ч. трьох поліцейських і пожежника, на третій день кількість травмованих перевищила 40 осіб. Учасники заворушень вчиняли підпали, грабували магазини, перевертали авто. В ході вгамування пристрастей 14 негрів отримали вогнепальні поранення.
12. – 17.07. – Ньюарк (Newark), Нью-Джерсі. Одне з найкривавіших заворушень «спекотного літа 1967-го» спалахнуло після затримання працівниками поліційного департаменту чорношкірого таксиста Джона Вірда Сміта (John Weerd Smith). Серед мешканців негритянського кватралу пустили чутку, буцімто їхнього «брата» вбили у постерунку (брехливу, оскільки Сміта практично одразу відпустили на поруки). Розлючений натовп закидав відділок камінням, а після того як протестуючих відігнали з допомогою кийків і сльозогінного газу, розпочав трощити прилеглі території та займатися мародерством. Вже на другий день до Ньюарку увійшли підрозділи національної гвардії. Тиждень насильства забрав життя 26 осіб (16 цивільних, 8 погромників, 1 поліцейського, 1 вогнеборця). Поранено 727 людей (353 мешканців міста, 214 учасників заворушень, 67 полісменів, 55 пожежників, 38 нацгвардійців), заарештовано півтори тисячі. Сума збитків, завданих громаді Ньюарку – 10 млн. $.
14. – 16.07. – Плейнфілд (Plainfield), Нью-Джерсі. Поки тривали безпорядки на вулицях Ньюарку, у 18 милях південно-західніше, бійка в їдальні «White Star» переросла у масові безлади. Спершу ватага із сорока чорношкірих рушила в напрямку кварталу West End, дорогою трощачи вікна крамниць й жбурляючи камінням в поліціантів або звичайних білих перехожих. Згідно свідчень очевидців, масла у вогонь підлили заїжджі гастролери-агітатори – як чорні, так і білі (вочевидь, професійні активісти – емісари NWRO). Під час спроби розборонити бійку був забитий до смерті офіцер поліції Джон Глісон (John Vincent Gleason, Jr., 1928 – 1967). На додачу зі збройового заводу в сусідньому Міддлсексі (Middlesex) поцупили 46 одиниць автоматичної зброї, котра одразу опинилася в руках ошалілих від безкарності гопників. Озброєна негритянська банда взяла в облогу будівлю пожежного департаменту (Plainfield Fire Department): визволяти вогнеборців довелося підрозділам національної гвардії (New Jersey National Guard). Працівники поліції штату Нью-Джерсі спільно із бійцями нацгвардії провели рейд в негритянському кварталі у пошуках вкраденої зброї, проте знайти вдалося лише декілька автоматів. Троє осіб, причетних до вбивства патрульного Глісона, постали перед судом у грудні 1968-го, отримавши тривалі тюремні терміни.
17. – 20.07. – Каїр (Cairo), штат Іллінойс. Тут приводом для «соціального протесту» виявилося самогубство затриманого темношкірого Роберта Ганта (Robert Hunt), рядового в самоволці. Співбратам солдата здалося, ніби його вбили «білі дияволи». Почалися безлади і погроми, які кілька разів переростали в перестрілки. В місті пролунало шість вибухів. Одну людину поранили ножем.
23. – 27.07.1967 р. – Детройт (Detroit), Мічиган. «Бунт на 12-й вулиці» (англ. 12th Street Riot) – один з найкривавіших і найбільш руйнівних в історії Сполучених Штатів. Все почалося з ранкового поліційного рейду на напівлегальний розважальний заклад, розташований північніше перехрестя 12-ї вулиці (теперішній бульвар Рози Паркс) та Клермон-авеню (Clairmont Avenue) на теренах кварталу Near West Side. Всередині бару перебували 82 афроамериканці, котрі гучно святкували повернення двох своїх товаришів з В´єтнаму. Арешт учасників забави спровокував орди «співчуваючих» почати трощити все у різних частинах міста (Вудвард-авеню, Мічиган-авеню, стадіон «Tiger», бульвар Іст Ґранд і т. д. і т. п.). Кількість шумовиння сягнула 10 тис. осіб – при чому, грабунками та вандалізмом займалися, як представники чорного, так і білого андеркласу. У Детройті запроваджено комендантську годину. Губернатор Мічигану Джордж Ромні (George Wlicken Romney, 1907 – 1995), республіканець, закликав на допомогу міському поліційному департаменту (Detroit Police Department) та поліції штату (Michigan State Police) національну гвардію (Michigan Army National Guard). Натомість президент Ліндон Джонсон залучив до відновлення правопорядку дві повітряно-десантні дивізії (Airborne Division) – 82-гу й 101-шу.
Внаслідок масових безладів на вулицях Детройта загинули 43 особи – 33 чорношкірих і 10 білих. Серед загиблих – 16 погромників, 23 мирні мешканці, 1 нацгвардієць, 1 працівник детройтської поліції, 2 пожежники. Поранення різного ступеню тяжкості отримали 1198 людей: 298 учасників заворушень, 8 військових, 55 нацгвардійців, 281 полісмен, 15 заступників шерифа округу Вейн, 134 вогнеборці, 407 звичайних містян. Під час придушення безпорядків затримано 7231 особу (6528 дорослих, 703 неповнолітніх). Обвинувачення висунуто 929 затриманим: 678 чорним та 251 білому. Результатами п´ятиденного безумства в одному з найбільш процвітаючих міст країни були: 2509 розграбованих крамниць, 412 спалених/пошкоджених будинків. 388 родин залишилися без даху над головою. Сума збитків становила від 40 до 45 млн. доларів. «Ми стоїмо посеред згарища наших надій» – з сумом констатував мер Детройта, демократ Джером Патрік Кавана (Jerome Patrick Cavanagh, 1928 – 1979). Мотор-Сіті, гордість Америки, так і не оговтався після страшного літа 1967-го…
24.07.1967 – Кембрідж (Cambridge), Меріленд. Тут пристрасті почалися після виступу голови Студентського ненасильницького (!) координаційного комітету (англ. Student Nonviolent Coordinating Committee), знаного негритянського радикала Г´юберта Брауна (Hubert Gerold Brown, *1943), відомого також як Ейч Реп Браун (H. Rap Brown). В ході безпорядків у місті згоріло 17 будівель, на вулицях з´явилися патрулі національної гвардії штату (Maryland National Guard). Браун, який після прийняття ісламу став Джамілем Абдуллою аль-Аміном (Jamil Abdullah Al-Amin), відбуває довічне ув´язнення за вбивство (чорношкірого) поліцейського Рікі Кінчена (Ricky Leon Kinchen, бл. 1965 – 2000) в окрузі Фултон, штат Джорджія, у березні 2000-го…
30.07. – 1.08. – Мілуокі (Milwaukee), штат Вісконсин. Радикально налаштовані мешканці кварталу North Side, «доведені до відчаю» білим расизмом, увагою правоохоронних органів, соціальною нерівністю, небажанням білої Америки утримувати нероб власним коштом і бла-бла-бла… вирішили дати вихід «розпачу» за допомогою розбитих вітрин, перекинутих авто, пожеж, грабунку, жбурляння каміння в білих містян і поліцію, стрілянини. 31.07. в місті проголошено надзвичайний стан, введено комендантську годину. Губернатор-республіканець Воррен Ноулз (Warren Perley Knowles, 1908 – 1993) мобілізував національну гвардію (Wisconsin Army National Guard) аби припинити насилля в повністю паралізованому Мілуокі. Підсумком «боротьби за справедливість» за рецептами Кловарда-Півен стали 4 загиблих, 100 поранених, 1740 заарештованих…
*********
Одним із найперших наслідків насильства літа 1967-го стала поява Національної дорадчої комісії з розслідування причин масових заворушень (англ. The National Advisory Commission on Civil Disorders), відомої також як Комісія Кернера (Kerner Commission) від прізвища її очільника, губернатора Іллінойсу демократа Отто Кернера (Otto Kerner, Jr., 1908 – 1976). До складу комісії, створеної розпорядженням президента Ліндона Джонсона 28.07.1967 р., увійшли 11 осіб, серед яких – мер Нью-Йорка Джон Ліндсі (John Lindsay, 1921 – 2000), виконавчий директор Національної асоціації поступу кольорових (National Association for the Advacement of Colored People, NAACP) Рой Вілкінз (Roy Wilkins, 1901 – 1981), начальник поліції Атланти (Джорджія) Герберт Тернер Дженкінс (Herbert Turner Jenkins, 1907 – 1990), сенатори й конґресмени тощо. Висновки Комісії Кернера починалися відомою фразою: «Нація рухається у напрямку двох суспільств: одного білого, іншого чорного, роз´єднаних і нерівних між собою». Члени комісії констатували великі проблеми із житлом, освітою й працевлаштуванням мешканців негритянських кварталів. Однак, головним винуватцем безладів прогнозовано названо… білий расизм. Тож відповідальність за бандитизм чорношкірих покладено на білу Америку. Вихід зі складної ситуації урядова комісія вбачала у збільшенні кількості відповідних державних програм, розширення бюрократичного апарату, покликаного «покращити життя» представників расових меншин. До честі президента Джонсона в нього вистачило розуму відкинути більшість висновків горе-комісії. Водночас по гарячих слідах безладів, 11.04.1968 р. ухвалено черговий «Акт про громадянські права» (Civil Rights Act of 1968), один з пунктів котрого передбачав поліпшення житлових умов в гетто (Fair Housing Act).
Саме після заворушень «спекотного літа» і доповіді Комісії Кернера було окреслено політкоректну візію міжрасових взаємин у США. Відтепер щодо негритянського населення більше не застосовувався принцип особистої відповідальності, навіть найбільш кричущі прояви девіантної поведінки оголошувалися наслідками «расової нерівності». Від суспільства вимагалося толерування беззаконня, якщо порушник закону мав темний колір шкіри. Сумні наслідки нехлюйства адміністрації демократів, її капітуляції перед ліваками та негритянськими екстремістами даються взнаки досі. Одним із них можна вважати обрання «першого темношкірого президента» Барака Обами (Barak Hussein Obama, *1961), дві каденції якого позначилися ренесансом чорного супрематизму у найбільш огидній формі…
ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ:
Хоча очікуваної ліваками «великої пролетарської революції» у Сполучених Штатах, на щастя, не відбулося ані в 1967-му, ані в 1968-му чи 1969-му роках, у Роберта Ендрю Кловарда та Френсіс Фокс Півен залишалося немало підстав для оптимізму: кількість американських сімей, що жили на велфері, протягом 1965 – 1974 рр. зросла з 4,3 до 10,8 млн. Прямим наслідком сумновідомої «стратегії Кловарда-Півен» стало де-факто банкрутство Нью-Йорку в жовтні 1975-го. Місто, визнане світовою фінансовою столицею, ледь не потягнуло слідом за собою цілий однойменний штат. Подібна невесела перспектива нарешті розкрила американському суспільству очі на глибоку кризу в системі соціального захисту. Розпочалася активна кампанія за реформування велферу, що увінчалась ухваленням федерального закону «Про особисту відповідальність за працевлаштування» (англ. Personal Responsibility and Work Opportunity Act), підписаного президентом Біллом Клінтоном (Bill Clinton, *1946) 22.08.1996 р. Відтепер реципієнти велферу мусіли відшкодовувати державі витрачені на них кошти, було встановлено часові та майнові обмеження при отриманні соціальної допомоги.
Не треба, однак, думати, буцімто атака гіперактивного університетського подружжя на підвалини американської демократії обмежувалися лишень системою захисту малоімущих. У 1982 р. Кловард і Півен заснували т. зв. «Коаліцію за виборчі права», відому як «Human SERVE» (Service Employees Registration and Voter Education) з метою «масової мобілізації» темношкірого електорату (вгадайте, для ЯКОЇ партії). Наслідком лайт-версії «стратегії Кловарда-Півен» стало прийняття «Акту про національну реєстрацію виборців» (National Voter Registration Act, NVRA), відомого як Motor Voter Act, 20.05.1993-го. Цей закон «розширював» виборчі права представників расових меншин, максимально спростивши процедуру реєстрації виборців (для допущення до голосування вистачало пред´явити водійське посвідчення). Демократично, чи не так? На практиці ж подібне нововведення розв´язало руки фальсифікаторам від Демпартії – настільки, що вибори в цитаделі демократії подекуди нагадують аналогічні процедури в країнах третього світу… Так, в ході президентських виборів 7.11.2000 р. на дільниці Філадельфії прийшло 100% негритянського населення (рекорд, який поб´є хіба путінська «Єдіная Рассєя»). Як і гарячого літа 1967-го, головним знаряддям «борців за соціальну справедливість», випещених Робертом Кловардом та його дружиною, виявилися тиск і залякування. Членів виборчкомів обвинувачували в «расизмі» (найстрашнішому гріху сучасної Америки), погрожували скандалами та судовими позовами…
Тим часом постаті головних архітекторів насильства п´ятдесятилітньої давності оповиті ореолом «святості» серед академічних кіл Заходу. Адептів тоталітарної ідеології, чиї маніякальні теорії призвели до загибелі десятків співгромадян і ледь не закінчилися колапсом держави-лідера вільного світу, далі вважають іконами «руху за громадянські права»…
P. S.:
Гаряче (криваве) літо 1967-го назавжди змінило Америку. І геть не в кращий бік. Вуличні бої дали поштовх деморалізації суспільства, змусивши останнє прийняти картину світу, нав’язану послідовниками Маркузе та Алінського. Більшість чорношкірого «революційного авангарду» досі не зрозуміла, що наприкінці 60-х її тупо використали (білі) «лімузинні ліберали», які боротьбу за ВЛАДУ й гроші прикривають розмовами про «fighting for the people». Досягнення Руху за громадянські права (Civil Rights Movement) під проводом велетів духа на кшталт д-ра Мартіна Лютера Кінґа (Martin Luther King, Jr., 1929 – 1968) швидко знівелювала змова корумпованої верхівки негритянської громади із радикальним крилом Демократичної партії. «Весь світ насилля» зруйнувати не вдалося. Отримавши від суспільства багатомільйонну контрибуцію, індульгенцію на правопорушення й інші преференції, чорне гетто продовжує упевнений рух по низхідній, щороку жертвуючи тисячами своїх дітей на користь тюрми та могили…
Підготував Олександр Шейко

Кількість переглядів: 18,226 

Реклама

©2013-2020 "За Лаштунками". Всі права застережено. Використання матеріалів сайту лише за умови посилання на видання "За Лаштунками" не нижче другого абзацу. Для інтернет-видань обов’язкове пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал.

Політика Конфіденційності