Фільм Бертолуччі «ХХ століття» починається епізодом, коли провінційний актор у маленькому містечку на півдні Італії, з розпачем розмазуючи сльози, говорить: «Великий Верді помер!» Смерть Верді символізувала завершення прекрасної і романтичної епохи. Попереду починалося жорстоке століття, у якому було не до музики і куртуазності.
«Плющ помер», – і ці слова сьогодні теж символізуватимуть смерть, відхід, занепад старої романтичної епохи в українській політиці. Настають інші – тривожні і жорстокі часи.
Іван Степанович Плющ був найбільш українським з усіх українських політиків. Він не намагався прикидатися. Не намагався демонструвати європейський лиск. Не намагався сподобатися Росії чи Вашингтону. Він був природним у своїй простоті. І водночас далеко не таким простим, як здавався.
Його любили – на відміну від інших політиків, якими або захоплюються, або ненавидять, він викликав щирі симпатії і любов. А ще здавалося, що у нього не було ворогів.
Хоча це далеко не так. Він вмів вибудовувати хитромудрі комбінації і вмів кидати виклик і Кравчукові, і Кучмі, вмів поставити на місце. Вмів змусити себе поважати. Був період, коли навіть така нарцистична особа як Віктор Ющенко був готовий бачити в Плющеві ледве не батька. У 1999 році, коли Народно-демократична партія готувалася перейти у опозицію до Кучми, саме Плющ зупинив цей процес.
Згодом саме Плющ вдруге став на чолі парламенту, очоливши «правий переворот» у січні 2000 року – той самий переворот, внаслідок якого було нівельовано комуністично-соціалістичну більшість у стінах Верховної Ради. Плющ міг дозволити собі не увійти у коаліцію з БЮТ – тоді, коли всі члени «Нашої України» по команді з Банкової написали заяви. Плющ міг утриматися (єдиний) при голосуванні за нового прем’єра. Він взагалі був надзвичайно вольовою людиною і демонстрував свій індивідуалізм.
Плющ не добирав слів у спілкуванні і міг присмачити розповідь добірною лайкою чи неполіткоректним анекдотом. Але у його вустах це звучало більш ніж органічно. Лайку йому пробачали не лише жінки, а й витончені естети. Проте Плющ любив порядок і вмів його встановлювати. Часи, коли Плющ керував парламентом, – це золотий час українського парламентаризму. Бійки, чвари, кнопкодавство, блокування трибуни прийдуть пізніше.
На зорі незалежності України Плющ пережив трагедію – втрату єдиного сина. Дружина не змогла жити з цим болем і пішла у монастир. Іван Степанович не лише проявив міцність духу – він зберіг любов до життя і працездатність, тверезість розуму і розважливість. Зміг створити нову сім’ю, виростити доньку.
Про Івана Степановича буде сказано чимало слів – здебільшого казенних, канцелярських, відточено-правильних. За кожним із цих слів – ціла драматургія. Мудрий політик – але з таким собі «хлопським розумом», селянською метикуватістю. Державний діяч – але насправді ляльковод, який умів вибудовувати схеми і з лукавою посмішкою та грубуватими жартами домагатись бажаного результату. Прагматик – але який розумів, що, висловлюючись його ж словами, «не можна впихнуть невпихуєме» і «не можна сунути, коли воно не лізе».
«Ситуація в Україні є бл*дською», – похмуро промовив Іван Степанович на зустрічі із представниками президента у далекому 1992-му році. З легкої руки Сашка Кривенка цю фразу винесли на першу шпальту газети «Пост-Поступ». Плющ образився… Тоді ще лайка була напівінтимним процесом – це потім вона стала нормою лексикону. Минуло 22 роки. Ситуація в Україні не змінилася. Слова Івана Степановича можуть стати епіграфом до всієї історії новітньої України. Чи – враховуючи події, які ми переживаємо, – епітафією?
Знаменитий суржик Івана Степановича став частиною нашої епохи. «Виключіть первий мікрохвон!» – «Депутатам у задньому проході слово не дамо!» – «Депутат Заєць, чого скачете по залу?» – «Депутат у піджаку! Не помню вашу хвамілію. Помню, шо з Западної України. Займіть своє місто!» Всі наші політики вийшли із «піджака» Івана Степановича – як свого часу всі російські (та й українські) письменники вийшли із гоголівської «Шинелі».
Депутати по-доброму потішалися над традиційною для центральної і північної України сільською вимовою Плюща. «Іване Степановичу, ви чітко вимовляєте слово «фіст». Чому ж ви говорите «депутат Хвіленко»?» Плющ не ображався на жарти і з задоволенням сам сміявся над собою.
Колись, у далекому 2003-му, Іван Степанович прийшов у ефір «Громадського радіо», де я вів тоді програми. Коли мова зайшла про вибір зовнішньополітичних орієнтирів, мудрий Іван Степанович сказав: «Мені наші політики нагадують стюардесу з одного анекдоту. Значить, летить самольот. Пілот оголошує: «Ми летимо на такій-то висоті, температура за бортом така-то. А потім забув отключить мікрохвона і каже до напарника: «Ото вип’ємо по кохве і тойвово стюардесу». І то весь салон чує. Стюардеса почервоніла, біжить сказати, що мікрохвон включений, зачепилася, впала. Дєдушка такий старенький помагає їй піднятися і каже: «Дочко, не спіши, вони ще кохве не випили». То от і я кажу: чого нам спішить у ту Європу, якщо вони ще кохве не випили?». Веселий був чоловік.
Щирий, мудрий і добрий. Таких більше немає. Не ті часи!
Земля Вам пухом, Іване Степановичу!
Кость Бондаренко
