А у 1775 році російські війська, які повертались із війни з турками, несподівано оточили нову, Підпільненську Січ, збудовану взамін знищеної Петром. Агресори скористались тим, що основна частина козацького війська, яка воювала на боці Росії, все ще залишалась на театрі бойових дій, тоді як у фортеці перебували невелика частина запорожців. 4 червня українські укріплення були оточені переважаючими силами ворога – в каральній операції були задіяні 8 полків важкої кавалерії, 10 полків піхоти, 20 гусарських і 17 пікінерських ескадронів, та ще 13 ескадронів донських “казаків” – загальною кількістю від 45 до 100 тис. осіб (за різними оцінками). Залога Січі нараховувала близько 3 тисяч бійців із 20 гарматами. За таких умов запорожцям оголосили вимогу скласти зброю – інакше їхні дії обіцяли кваліфікувати як зраду із відповідними наслідками.
План Нової (Підпільненської) Січі, яку було зруйновано 1775 року. Реконструкція В. Ленченка.
Маніфест Катерини ІІ “Про знищення Запорізької Січі та зарахування оної до новоросійської губернії”, 3 серпня 1775, Центральний державний історичний архів України.
Прикметно, що як і у випадку з нинішньою окупацією Криму, російська влада лише згодом видала офіційне пояснення своїх дій, а до того удавала, що нічого не відбувається. Так, маніфест Катерини ІІ про знищення Січі із набором безглуздих звинувачень на адресу запорожців (у які цілком органічно вписались би нинішні закиди Кремля про “хунту” і “фашистів”) з’явився лише 3 серпня – тобто через 2 тижні після самої події. Разом із тим, маніфест констатував “дивний” факт: більш ніж через 100 років після Переяславської ради запорожці, виявляється, ніколи не приводилися до присяги на вірність російському цареві, а отже – за імперськими законами – не були підданими Росії.
Також цього дня, 16 червня, але вже 1578 року у Львові було страчено гетьмана Івана Підкову.
У 1577 році відомий козацький ватажок Іван Підкова втрутився у міжусобну боротьбу в Молдавії. Розбивши війська молдавського господаря Петра VI Кульгавого, який був турецьким васалом, українці захопили Ясси і проголосили свого гетьмана молдавським господарем. Розлючений козацьким нападом, турецький султан Мурад ІІІ (1574-1595) послав проти Підкови великі сили.
Не зважившись на зустріч із набагато численнішим ворогом, гетьман наказав відступати в межі Речі Посполитої, але там Підкову на вимогу турків було арештовано. Султан в ультимативній формі зажадав, щоб гетьмана стратили в присутності турецького представника, інакше Туреччина кине свої сили на Польщу.
Не маючи достатньо сил, аби розпочинати велику війну з Османською імперією, король Стефан Баторій (1576-1586) змушений був погодитися на турецькі вимоги.
Затриманого на вимогу турків Івана Підкову привезли до Львова. Щоб не образити гетьмана брудною та запущеною в’язницею магістрату, спеціально для нього винайняли кімнату в кам’яниці Матвія Корінника.
Страту було призначено на понеділок 16 червня 1578 року. Король Стефан, що саме перебував у місті, завбачливо виїхав на світанку на полювання. Залишаючи місто, монарх наказав комендантові гарнізону тримати солдат у повній бойовій готовності на випадок заворушень населення. Особливо було наказано пильнувати за безпекою султанського посла, що приїхав спостерігати за екзекуцією.
У другій половині дня 16 червня 1578 року Іван Підкова з’явився на площі Ринок. На ньому не було жодних кайданів. Задумливо погладжуючи бороду, гетьман двічі обійшов площу. Зупинившись із західного боку ратуші, на місці, призначеному на страту, Підкова звернувся до народу з короткою промовою:
Панове ляхи! Мене привели на смерть, хоча в своєму житті я не здійснив нічого такого, за що б заслужив на такий кінець. Я знаю одне: я завжди боровся мужньо і як чесний лицар проти ворогів християнства і завжди сприяв добру і користі своєї Вітчизни, і було в мене єдине бажання – бути для неї опорою і захистом проти невірних і діяти так, щоб вони залишалися в своїх кордонах і не переходили Дунай. Але цей мій добрий намір не міг бути виконаний, і один Бог знає чому; особливо ж мені чинив перешкоди той, з волі якого мене привели сюди на страту, але я надіюся на Бога, що не мине багато часу і він, продажний хан, одержить відплату за мою невинну кров. Мені нічого невідомо, хіба лише те, що повинен вмерти від його руки (Підкова показав на ката), тому що турок, невірний хан-язичник, наказав вашому королю, його підданому, здійснити страту, і ваш король віддав таке розпорядження. Але врешті-решт це для мене не має жодного значення, тільки запам’ятайте, що мине небагато часу, і те, що, відбувається тепер зі мною, станеться і з вами, і з вашим майном, і голови ваші, і ваших королів будуть вивезені у Константинополь, тільки-но невірний хан-бусурман це накаже».
Пам’ятник Івану Підкові у Львові
Промова розчулила львів’ян, багато присутніх, у тому числі й загартовані в боях воїни, не приховували сліз. Підкова попросив, аби супутникам, які його супроводжували в останній поїздці, не чинили ніяких перешкод у виїзді з міста, а також, щоб кат не торкався його тіла після смерті. Один із присутніх на екзекуції воїнів підніс гетьманові келих вина, і той випив з нього великий ковток зі словами, що п’є за здоров’я всіх своїх товаришів.
Перед тим як стати на коліна та підставити шию під катівський меч, Підкова наказав принести зі своїх речей килимок, щоб не клякати на солому. Ставши на коліна, гетьман помолився і, заплющивши очі, почав чекати удару. Однак кат не підняв меча, а тому Підкова повернувся й перепитав його, в чому річ. Кат пояснив, що потрібно поправити одяг так, аби комір не завадив одним ударом стяти голову. Підкова поправив комір і , сказавши наостанок катові, щоб той робив свою справу, прийняв удар з благородним спокоєм.
Як і просив Підкова, кат не торкнувся його тіла після старти. Один з королівських чиновників підняв відрубану голову і показав її у три сторони присутнім. Усіх уразив той факт, що у той момент, коли впала голова гетьмана, водночас завалився передсінок ратуші. Хоча й упав він від ваги тіл людей, що видерлися на нього подивитися на страту, все одно ця подія була розцінена як поганий знак. Люди Підкови взяли його тіло і, пришивши голову, поклали у приготовану самим гетьманом зелену труну. Згодом тіло Підкови перевезли до Канева, де його поховали на Чернечій горі. У землю поруч із Підковою пізніше лягли його побратим Яків Шах, козацький отаман Самійло Кішка, і через півтора століття – Тарас Шевченко.
